До 10-річчя «Черкаського спорту». РЕТРО-ІНТЕРВ’Ю: Ярослав Заіка, 06.011.2012 року

25 Червень, 2021

У вересні 2021 року «ЧЕРКАСЬКОМУ СПОРТУ» виповнюється десять років і з цієї нагоди ми публікуємо інтерв’ю різних років, що були одними з цікавих і пам’ятних

06 січня 2012 року

Ярослав Заіка: «Хочеться підіймати

волейбольний рівень країни»

Він один з небагатьох місцевих вихованців волейболу, який захищає кольори черкаського «Імпексагро». Попри свій молодий вік, він вже один з ветеранів місцевого волейболу, який почав свою кар’єру ще у волейбольній команді «Азот». Зараз Ярослав Заіка є цінним гравцем основи цьогорічного волейбольного сезону. Про свій шлях у волейболі та особливості самореалізації у цьому виді спорту в нашому місті, Ярослав розповів у інтерв’ю «Черкаському спорту» одразу після чергового тренування.

– Ярославе, розкажи, як відсвяткував Новий рік?

– Добре. Відсвяткував з коханою, а потім, 1-го січня, пішли до батьків.

– Як набираєш форму після свят? Чи не важко «втягуватись»?

– Тренування і ще раз тренування. Мабуть, перше було важкуватим, а потім втягнувся і зараз уже все нормально. Хоча і форми я не встиг втратити, оскільки відпочивав лише чотири дні . Це гравці з інших міст роз’їжджаються додому, тому можуть дозволити собі трошки довші вихідні. А я місцевий, тому  тренувався тут.

– Як склалося, що ти потрапив до волейболу?

Насправді, спочатку я займався баскетболом. Але, склалося так, що одного разу до нас в школу завітав тренер з волейболу, який шукав високих хлопчиків. Я тоді ще не знав, що це мій майбутній тренер. Оскільки я був одним з найвищих у школі, то він запропонував мені піти на секцію волейболу. Буквально наступного дня. мама відвела мене у цю секцію, я спробував і мені сподобалось. Ось так і почав займатися.y_2267893d

– Чому не лишився в баскетболі, а обрав волейбол?

– Головне причина – тоді ще не було професійної баскетбольної команди «Черкаські Мавпи». А коли почав займатись волейболом, то лише тоді, через певний період, з’явились «Мавпи». Чесно кажучи, якщо б «Мавп» створили тоді, коли я ще займався баскетболом, то я б з цього виду спорту вже не пішов. Адже демонстрував не погану баскетбольну гру, у мене справді все виходило.

– Ти завжди грав на позиції першого темпу, а зараз – на позиції другого. Як тобі на цій позиції: важче чи легше?

– Насправді, я ще три роки тому перейшов на позицію другого темпу. Змінив її, оскільки мене викликали в молодіжну збірну. До того ж, у наша команда завершила чемпіонат раніше за команди, які  боролися за 1-4 місця. І в нас просто невистачало так званих «догравальників». Тоді тренер збірної запропонував мені спробувати себе в якості гравця другого темпу. У нас ще лишалося два турніри в Чернігові і я вирішив спробувати.  Потім до нас в команду прийшов Юрій Мельничук, який запитав мене, ким я хочу бути: першим темпом чи догравальником.  Ось я і вирішив спробувати себе у якості другого темпу, адже у першому мені вдавалось розкритися не на повну. Ось так і лишився на цій позиції і, сподіваюсь, що мені більш-менш вдається зреалізувати поставлені переді мною завдання.

– Чи допомагають тобі навички першого темпу на позиції догравальника?

– Буває по-різному. Зараз я навіть не можу себе згадати на позиції першого темпу. Я звик до догравання. Якщо зараз спробувати себе першим темпом, то це вже може бути  важко. Адже не легко перелаштуватись.

– Вас тренує олімпійський чемпіон (Віктор Михальчук), одна з найавторитетніших особистостей в українському волейболі. Наскільки відчувається його авторитет? Чи не тисне на Вас?

– Ні, навпаки. Він багато в чому допомагає. Дуже хочеться отримати від нього все найкраще і теж стати олімпійським чемпіоном. Він дуже вимогливий, але всі тренери такі, адже це його робота.

 – Як можеш оцінити старт вашої команди в чемпіонаті?

– Ну, у нас команда не зовсім досвідчена. Я перший сезон розпочинаю в стартовому складі. Саша Гребенюк також. У нас є досвідчений ліберо, перші темпи але, на початку сезону, ми були ще не дуже зіграні. Ми «притиралися» один до одного. Зараз починаємо набирати певну командну форму, якщо, дай Бог, команда залишиться у цьому ж складі і в наступному році, то нам буде набагато легше.

– Які завдання у команди на сезон?

– Ми собі ставимо лише найвищу планку. А там, як виходить. Але робимо все, що від нас залежить.

– Наскільки реально у цьому сезоні здобути нагороди, які в минулому році ви вибороли на Чемпіонаті України?

– Це завжди реально. Потрібно лише повірити в себе і у свого товариша, який стоїть поряд  із тобою на майданчику.

– Раніше ти тренувався у волейбольній команді «Азот», яка, на жаль, розпалася. Як особисто ти сприйняв розпад цієї команди?

– Болюче, звичайно. Шкода, адже команда «Азот» була друга в Україні, перед тим, перше місце в чемпіонаті і в Кубку. Коли така команда зникла і всі гравці розійшлися по різним клубам, то взагалі було невідомо чи лишиться в Черкасах волейбол. Добре, що знайшовся новий спонсор, створили нову команду. З «Азоту» залишалося троє осіб. Зараз всі грають за кордоном, в Україні лишилося лише дві чи три особи.

– Чи підтримуєш із кимось з колишніх гравців «Азоту» зв’язок?

– Я тоді був ще молодий, зелений. Тому, не дуже.

– Відомо, що коли ти тренувався в «Азоті», донька твого товариша по команді Сергія Середи вчилася з тобою в паралельному класі. Як сприймали це в команді? Чи не жартували?

– Сприймали нормально, але і сміялися. Все було на рівні жартів. Якщо брати до уваги того ж Середу, йому тоді було 34-ри роки, а мені 17-ть. Удвічі різниця у віці. Але професіоналізм давався в знаки. На майданчику ми були професіоналами.

– Як поставився до розпаду жіночої ВК «Круг»? Не боїшся, що подібна доля спіткає і твою команду?

– Напевно, кожна команда в нашій країні боїться за те, що щось може статися. Просто у нас елементарно не знаходиться людей, які б підняли команду, наприклад, той же «Круг». Можна було б змінити назву і створити нову команду. Але немає людини, яка б вклала у це гроші. Адже волейболу зараз приділяється значно менше уваги, ніж баскетболу чи футболу.

– У цьому сезоні ти почав стабільно грати в основі. Чи не надходять до тебе пропозиції перейти грати за  інші клуби?

– Покищо нічого не було. До того ж, у мене зараз контракт.

– Чи не ревнує тебе до волейболу твоя дівчина?

– Ні, ні в якому разі! Вона сама колишня волейболістка, тому гарно до цього ставиться і дуже мене підтримує. Приходить на матчі, не пропускає жодної гри і дуже за мене хвилюється. Це моя підтримка!

– Який матч у твоєму житті запам’ятався найбільше?

– Напевно, перший мій виступ в складі «Імпексагро». Це був 2007-рік, всього другий тур. Матч проти харківського «Локомотива». Я був тоді ще першим темпом. Через травму Миколи Рудницького, мене неочікувано поставили в основному складі. Мені було усього 17-ть років. Було складно. Тим більше, це був виїзний матч. Забитий харківський зал на 3000 осіб, де всі вболівають не за тебе, а проти. Але головним було – перебороти страх. Було дуже складно.

– Як ставились однокласники до твого заняття спортом. Адже тренування займали багато часу. Коли друзі йшли гуляти, то ти йшов на тренування чи з ними?

– Так, було таке. Але вони розуміли. Вони всі знали, що я з 8-ми років у спорті, і що мені це треба. Я, якщо міг, то після тренувань з ними зустрічався. Тоді не було по 2 тренування вдень. Я тоді звільнявся о 19-й годині і міг спокійно заїхати додому поїсти та ще й встигнути вийти з друзями зустрітись. У нас клас був спортивний, всі займалися спортом, тому розуміли мене. Приходили вболівати. Друзі, з ким тісно спілкуюсь і після школи, приходять і зараз.

– Як оцінюєш перспективу твого потрапляння до збірної країни?

– Звичайно хочеться потрапити до збірної. Хочеться підіймати волейбольний рівень країни.

– Що потрібно, щоб досягти успіху у волейболі?

– Бажання – це найголовніше. У мене мама завжди мріяла, щоб я був волейболістом. Хоча «Азот» в Черкасах існував 25-ть років, до 2003-го року не знали, що є така команда. А потім пішли, подивилися матчі, я почав друзям розповідати, вони теж не знали. Мама, як дізналася про пропозицію піти у волейбол, відразу погодилася і підштовхувала мене до цього. А зараз молоді це не дуже потрібно. Молодь скеровують більше на навчання. Хоча спортом потрібно займатися. Я з першого класу в спорті. Спочатку 5 років плавання, потім футбол, баскетбол, волейбол. У мене просто вся родина спортивна. Мама, тато легкоатлети. Дядько легкоатлет, 7-разовий чемпіон України.

– Чи маєш якесь хобі?

– Іноді люблю в баскетбол пограти. Це не виходить коли сезон триває. А літом, з друзями, можемо зібратися на майданчику та покидати м’яч у кільце. Ще дуже люблю відпочивати на морі.

 

 



http://sportlandia.net.ua/


Cheap NFL JerseysLamar Jackson jerseyCheap NFL JerseysCheap MLB JerseysWholesale JerseysCheap NHL JerseysCheap NFL Jerseys ChinaCheap Jerseys ChinaCheap NFL JerseysCheap NFL Jerseys