До 10-річчя «Черкаського спорту». РЕТРО-ІНТЕРВ’Ю: Вячеслав Полежайко, 03.02.2012 року

30 Червень, 2021

У вересні 2021 року «ЧЕРКАСЬКОМУ СПОРТУ» виповнюється десять років і з цієї нагоди ми публікуємо інтерв’ю різних років, що були одними з цікавих і пам’ятних

03 лютого 2012 року

Вячеслав Полежайко: «Краще бути старим альпіністом, ніж крутим»

Саме з цієї людини у нашому місті розпочалося скелелазіння, саме він «подарував» цей вид спорту нашому місту. Будучи у зовсім юному віці, В’ячеслав Полежайко уже підкорював гірські вершини Криму. Перебравшись до Черкас, В’ячеславу вдалося об’єднати всіх любителів гір та подарувати їм можливість підкорювати нові вершини. Наразі В’ячеслав Полежайко є президентом обласної федерації альпінізму та скелелазіння. Саме під його пильним керівництвом у Черкасах найблищим часом мають відбутися перші змагання із скелелазіння. «Черкаському спорту» В’ячеслав повідав секрети цього виду спорту, розповів про свій шлях у скелелазінні та про труднощі підкорення цього виду спорту черкащанами.

– В’ячеславе, розкажіть, як і коли почали займатися скелелазінням?

– Я народився у Криму, місті Саки. І це захоплення скелями росло разом зі мною. У нас був гірний клуб, де навчали цього виду спорту дітей. Я туди записався і з того часу почав ознайомлюватись із скелелазінням. Хоча, спочатку, там були більше пішохідні прогулянки Кримом, а вже потім розбавляли все це скелелазінням. З часом цей клуб перекваліфікувався у комерційну структуру і почав займатись екскурсіями, які заключалися у кількаденних походах. Тоді я почав працювати там молодшим інструктором. Подобається мені спілкування з природою у поєднанні з екстримом.

– Як Ви потрапили до Черкас? І де тут почали займатись скелелазінням?

– Я приїхав до цього міста на навчання у Академії пожежної безпеки, після чого вирішив тут зостатись аби створити осередок скелелазіння, альпінізму та туризму в Черкасах. Адже тоді ці спортивні напрями були не дуже розвинуті у місті. Тут познайомився з людьми, яким теж цікаве скелелазіння. Це був 2004-й рік, тоді цей колектив нараховував не більше 15-ти осіб, які займалися самі по собі. Вважається, що скелелазіння у Черкасах почалося саме з вежі у Соснівці, звідки нас регулярно проганяли. Це спонукало нас заявити про своє існування офіційно, оскільки хотіли серйозно займатися цим видом спорту та тренувати інших. Спочатку, у 2008-му році, створили міську федерацію. А в 2011-му році відкрили вже обласну федерацію альпінізму та скелелазіння.

– Чи сприяли в Академії пожежної безпеки Вашому захопленню?

– Так, що було, те було! Ще будучи курсантом третього курсу я запропонував керівництву кафедри створити таке направлення. Мене підтримали, згодом закупили спеціальне спорядження, створили перший скледром у залі для пожежно-прикладного спорту. Все починалось із чотирьох доріжок для скелелазіння, потім створили секцію скелелазіння та альпінізму. Навіть на змагання декілька разів їздили! Потім почав працювати другим викладачем та їздити на практичні заняття по дисципліні «організація аварійно-рятівних робіт». Тому, досі вдячний академії за таке гарну підтримку, адже не всі ВНЗ здатні на такі вчинки.

– В’ячеславе, поясніть, чим відрізняється скелелазіння від альпінізму?

– Альпінізм це в комплексі поняття сходження від «А» до «Я». Альпінізм має за мету сходження на природні та штучні скелі та стіни, зокрема, на гірські вершини. А скелелазіння воно є похідним від альпінізму. Скелелазіння заключається у вільному лазінні по природному (скелі) або штучному рельєфу. Це самостійний вид спорту, який вийшов з альпінізму й нерозривно пов’язаний з ним. Відрізняються альпінізм і скелелазіння тим, що в скелелазінні, як правило, є постійні точки опори – гаки, які забетовані у скелю, а в альпінізмі – навпаки, всі точки страховки, як правило, є тимчасові. Різниця між альпінізмом і скелелазінням ще й у тому,  що альпінізм, на відміну від скелелазіння, дозволяє лазіння з застосування спеціальних інструментів та додаткового спорядження.

– Наскільки травматичне скелелазіння?

– По законодавству страхових компаній цей вид спорту відноситься до найвищої, четвертої, групи ризику. Травматизм присутній тут, як і у будь-якому іншому виді спорту. Але є таке поняття, як інструктор та навчальний процес, які мають максимально убезпечити людину. Взагалі, скелелазіння менш травматичне ніж альпінізм. Якщо в скелелазінні можна обійтися вивихом чи переломом, то в альпінізмі все може закінчитись фатально. Ціною помилки може стати смерть. Звісно, людина може начитатись спеціальної літератури та вирішити, що здатна самотужки підкорити Еверест, що у будь-якому разі закінчиться не добре, бо однієї теорії замало, щоб ризикнути підкорити вершину. Для цього існує щорічний тренувальний цикл, який включає в себе декілька рівнів підготовки. Своєрідним підсумком тренувального циклу є навчально-тренувальні збори, які починаються по закінченню навчального року. Тоді ми виїжджаємо у реальні умови, в гори, де всі здобуті навики можна застосувати на практиці, здійснивши сходження. І вже по результатам цих зборів людині присвоюється певний розряд. Перший розряд – це альпініст України, для отримання якого потрібно здійснити усього два сходження першої категорії складності. Завтра ми їдемо на навчально-тренувальні збори до Карпат, після чого люди мають отримати розряди. А влітку ми вирушаємо на Кавказ, який вважається класом «великих гір». Саме там люди мають змогу отримати третій розряд, якщо учні складуть всі заліки з медицини та транспортування постраждалих і здійснять сходження.

– В’ячеславе, чи є сходження, яке запам’яталось Вам найбільше?

– На щастя, мені не доводилось потрапляти в складні екстремальні ситуації. Найбільше запам’ятався виїзд в Шамоні (Альпи) 2011-го року. Три чоловіка із нашої групи, самі вони сумчани, вирішили піднятись на Монблан, де заночували на гребні вже перед самою вершиною. І вночі випало дуже багато снігу і виникла небезпека лавини. Так вони застрягли в сніговій пастці на п’ять діб. Регулярно відгортали сніг. Розповідали, що було навіть таке, що прокидались вночі від нестачі кислороду, коли намет засипало снігом. Тому спати їм доводилось по черзі, щоб хтось один відгортав сніг, щоб їх не замело. Але французьким рятівникам, все ж, вдалося їх зняти. Варто сказати, що ми були дуже здивовані рівнем оперативності надання допомоги. Адже буквально через три хвилини після нашої заяви до жандармерії про зниклих альпіністів, у гори, на наших очах, вирушив вертоліт рятувальників. У нас би це так швидко зробити не вдалося. Більшість нещасних випадків і смертей в горах відбувається саме через незмогу наших рятувальників надати своєчасну допомогу. Тому, як кажуть: «Рятування потопаючого – справа рук самого потопаючого».

– На яку найвищу вершину Ви підіймалися?

– По висоті це вершина Іскандер 4500-т метрів. Це був маршрут п’ятої категорії складності перед «шість Б», який передбачав підйом на Аксу Північну. Але, як альпініст, я вам скажу, що висота починає мірятись уже десь після семи тисяч. Важливо, по якому маршруту ти піднявся на вершину: чи то несонячна та засніжена північна сторона, чи по північному теплому гребні дійшов пішки. Це важливо.

– В’ячеславе, чи підтримує Федерацію альпінізму та скелелазіння влада?

– Наразі ми орендуємо зал, де займаємось скалолазінням. Там ми маємо власну стіну, яку нам виділив Департамент освіти та гуманітарної політики Черкаської міської ради. Також, нас дуже підтримує мер міста Сергій Одарич. Він фінансує більшість наших заходів, починаючи від того ж Шамані і, закінчуючи Аксу. Сьогодні є перспектива створення у Черкасах цілого навчального центру зі скалолазіння. Того, ми плануємо виїжджати із нашого маленького залу, куди саме, я ще не можу сказати, оскільки є декілька варіантів. Я думаю, що у найблищому майбутньому у Черкасах з’явиться великий скеледром, де люди зможуть навчатися цьому виду спорту.

– Що потрібно для занять скелелазінням?

– Наразі у нашій секції займається близько пів сотні осіб. Перш за все, потрібне бажання. По спорядженню потрібен самий мінімум – спеціальне взуття. Але з першого дня я його купувати нікому не рекомендую, оскільки спочатку людина має переконатись, що це їй подобається і вона буде займатись далі. І друге, що має бути – це мішечок з магнезією – це спеціальний порошок, яким користуються скелелази. Це все, що потрібно для занять в залі. Якщо говорити про виїзди в гори, то потрібен рюкзак, спальний мішок, спеціальне взуття, спеціальне спорядження, карабіни, мотузки. Все це купується поступово, по мірі освоєння людиною цього виду спорту. Не варто все одразу закуповувати, оскільки поки ви «доростете» до певного спорядження, то воно вже може стати застарілим, оскільки постійно з’являється щось нове, краще. Тому у цій справі спішити ніколи не рекомендую. А взагалі, коли їдемо в гори, то намагаємось забезпечити людей спорядженням, іноді беремо на прокат у колег з інших міст.

– В’ячеславе, чи існують якісь вікові обмеження у прийомі у секцію скелелазіння?

– Зараз у нас займаються і дітки 3-4-річного віку. Але займаються там вони з батьками. Буває, що приходять займатися цілими сім’ями. Але це буває не часто. А взагалі, в секцію скалолазіння ми приймаємо з шести років. З п’яти можемо взяти дитину, якщо батьки підпишуть письмовий дозвіл. Хоча, по законодавству, скелелазінням можна займатися та брати участь у різноманітних змаганнях із цього виду спорту лише з дев’яти років.

– Чи доводилось Вам знімати з дерев котів?

– У моїй практиці такого не було, а от у товариша так і неодноразово.

– А родина підтримує Ваше захоплення скалолазінням?

– Підтримує, але не з великим захватом. Мама навіть їздила неодноразово зі мною у пішохідні походи, а тато не є прихильником цього спорту. А про сої досягнення я намагаюсь говорити не багато, щоб вони менше турбувалися. Намагаюсь не відкривати їм реальності цього спорту.

– Яку вершину Ви збираєтесь підкорити наступною?

– Зараз у планах подорож до гірської системи Тянь-Шань, де збираємось підкорити семитисячну висоту. У рамках цієї експедиції хочемо здійснити сходження на безім’яну вершину та присвоїти їй ім’я «Пік Черкаси». Буквально нещодавно відбулася зустріч із Сергієм Одаричем, який згодився підтримати цей проект.

– Коли вилазите на вершину гори, то що Ви робите?

– Найперше, це вітаю товаришів по команді. А далі, намагаємось не затримуватись. Швиденько щось перекусити і вниз. Оскільки специфіка гір така, що чим вище ти знаходишся, тим густіший кислород, тому мозок починає страждати від кисневої нестачі, що відображається на його роботі. Тому намагаємось якомога швидше спускатися вниз.

– Чи маєте Ви якесь хобі?

– Так, люблю грати у великий теніс.

– В’ячеславе, як оцінюєте розвиток скелелазіння в Україні?

– Безумовно, скелелазіння не стоїть на місці, а стрімко розвивається. З’являються нові організації, об’єднання, спортсмени та результати. Зараз люди намагаються вести активний спосіб життя і не хочуть обмежуватись лише тренажерними залами. Тому більшість почала пробувати себе саме в скелелазінні та альпінізмі, що дало поштовх до розвитку цього виду спорту в нашій державі. Наші альпіністи почали брати участь у міжнародних змаганнях та демонструвати хороші результати. Можу сказати точно, що скелелазіння та альпінізм в нашій країні розвиваються «нога в ногу».



http://sportlandia.net.ua/


Cheap NFL JerseysLamar Jackson jerseyCheap NFL JerseysCheap MLB JerseysWholesale JerseysCheap NHL JerseysCheap NFL Jerseys ChinaCheap Jerseys ChinaCheap NFL JerseysCheap NFL Jerseys