 |
21 Червня, 2021
У вересні 2021 року «ЧЕРКАСЬКОМУ СПОРТУ» виповнюється десять років і з цієї нагоди ми публікуємо інтерв’ю різних років, що були одними з цікавих і пам’ятних
10 грудня 2011 року
Людина, завдяки якій почав своє існування один з найвідоміших клубів Черкащини. Той, хто кожну вільну хвилину присвячує футболу. Дворазовий чемпіон Черкаської області з футболу, президент футбольного гранда Черкащини – «Шполи-ЛНЗ-Лебедин», Андрій Полтавець, повідав «Черкаському спорту» про етапи створення їхньої команди, її чемпіонське сьогодення та плани на майбутнє.
– Як виникла ідея створення футбольного клубу на Шполянщині, власне команди Шполя-ЛНЗ-Лебедин?
– Хоча команда й була створена у 2006-му році, але сама ідея створення витала в повітрі ще раніше. Взагалі новий етап розвитку футболу у Лебедині розпочався на початку 2000-х років. Ми створили дитячі школи. Трьома віковими групами заявилися на першість області дитячо-юнацької ліги. Стали більш активно брати участь в обласних та районних змаганнях. Після того як ми три роки поспіль ставали чемпіонами району нам захотілося чогось більшого, цікавішого. Ми побачили, що для цього є можливості. До того ж, час співпав, коли попередня шполянська команда припинила своє існування. Тому, рік чи два, Шпола була без великого футболу. І тоді я запропонував керівникам підприємства створити футбольний клуб і, за підтримки Дмитра Кравченка, було порушено питання про створення команди, яка б представляла наш район на найвищому рівні черкаського футболу. Саме 2006-го року ми вирішили випробувати свої сили у Вищій лізі черкаського футболу і, слава Богу, до цього часу граємо в ній, досягли значних успіхів і плануємо далі грати.
– Як Вам вдалося за короткий проміжок часу досягти таких результатів. Як вдається тримати планку?
– Перш за все, колектив, керівництво, директор клубу і тренерський штаб команди працюють в одному напрямку. Нам вдалося поєднати у своїй команді хлопців-однодумців, які думають не тільки про сьогодні, а й віддаються на полі, знаючи, що керівництво буде до них ставитись на високому рівні й завтра. Ми, у свою чергу, не підводимо футболістів, вони віддячують вболівальникам і спонсорам тим самим. Завдяки тому, що ми рухаємося в одному напрямку, ми тримаємося на лідируючих позиціях черкаського футболу вже 5 років.
– Наскільки ми знаємо, Ваша головна мета не лише дорослий футбол. Як скоро Ваші вихованці поповнять ряди команди, і стануть гравцями основи?
– Це питання порушується кожного року від початку існування футбольного клубу. Я був би не чесний, якби сказав, що не хочу, щоб місцеві футболісти грали в нашій команді. Я, звісно, цього дуже хочу. Але якщо ми 6-7 років тому взялися за створення футболу, то, зрозуміло, що підняти до того рівня, аби наші гравці грали в основній команді, потрібен час. 6 років для цього замало. Потрібно хоча б років 10. Якщо взяти 6-8 річного хлопчика і потренувати його до рівня головної команди, щоб до 16 річного віку він чогось досягнув, на це потрібен час, терпіння. Можливості у нас для цього є. Не все у наших силах, є суб’єктивні причини, тому що Шпола-Лебедин – це не Сміла, не Черкаси чи Умань, які можуть дозволити собі великий вибір футболістів. Я був би задоволений, якщо один чи два гравці у наступному році хоча б на заміну виходили. А можливості ми юнакам даємо, вони їздять на кожну гру, їм є на кого рівнятися. Все в руках тренерів та самих дітей. Якщо вони хочуть, то для цього є всі можливості.
– За словами головного тренера команди Петра Славінського, на наступний сезон Вашу команду можуть підсилити 6-7 гравців молодої команди. Наскільки реальною є така ситуація?
– В будь-якому випадку, на передсезонних турнірах ми будемо давати можливість проявити себе молодим гравцям. Петро Іванович (Славінський) казав, що є 8 гідних хлопців для підсилення складу. Але, якщо бути відвертими, коли ставити собі за мету боротися за найвищі щаблі черкаського футболу, то, мабуть, зарано їх буде випускати, як гравців основи. Максимум – на заміну, щоб вони досвіду набралися. Якщо мета – 7-8-ме місце, то це ми можемо зробити і власними силами. А так, перебуваючи 5 років постійно в 5-ці кращих і 4 рази будучи серед призерів, опускати планку ми не хочемо. А зайнятість у дітей є, тому що вони грають в юнацьких турнірах, беруть участь у чемпіонаті району. Не можна сказати, що діти не зайняті й нема їм де грати. Звісно, дуже хотілося б, якби наступного року повернулася першість дублюючих складів. На моє переконання – це була помилка, коли турнір серед дублюючих складів відмінили два роки тому. Тоді в нас було 5 гравців, гідних потрапити в основу команди. Зараз немає цього турніру, відповідно немає для дітей перехідного етапу від дитячого до дорослого футболу. Хотілося б, щоб наступного року турнір дублерів повернувся або з’явився хоча б його аналог. Тоді можна буде говорити, що є достойні хлопці, які готові грати в основі.
– Яка мета «Шполи-ЛНЗ-Лебедин» на наступний сезон, здобуття чемпіонства?
– Нашою метою не є будь-якою ціною виграти чемпіонство. Звісно, цього хочеться, але до наступного року ще треба дожити. Всі команди будуть підсилюватися. Буде велика конкуренція, можливо, навіть більша ніж цього року. Будемо дуже раді, якщо залишимося чемпіонами. У будь-якому разі, команда буде на кожну гру виходити аби перемогти. Яке ми посядемо місце, третє чи перше, для нас це суттєво, але не настільки. Для нас головне, щоб команда демонструвала хорошу гру, щоб приходили вболівальники, і, щоб було помітно, що команда прогресує.
– Стосовно кістяку чемпіонського складу. Він залишиться чи хтось покине команду?
– Поки що в планах кістяк команди залишити. Кадрові зміни, якщо будуть, то дуже незначні. Можливо, дві-три позиції ми підсилимо. Але на 90% плануємо залишити склад команди.
– Чи є у Вас плани, стосовно покращення інфраструктури в клубі, зокрема стадіону. Які перспективи покращення цих об’єктів?
– Це болюча тема. Можу сказати, що наше підприємство, яке є спонсором команди, робить все для того, щоб ФК існував, щоб була нормальна база, комплектація форми та всі інші пов’язані з цим речі. Головна наша проблема – це стадіон, правильніше, якість самого газону. Відверто кажучи, трошки соромно, що команда, яка 5-6 років перебуває в лідируючих позиціях, за якостями футбольного газону, мабуть, в трійці чи двійці найгірших в області. Робляться деякі кроки в цьому плані, але не все залежить від наших спонсорів. Так, планується поступово в наступному році покращити якість газону, але на скільки це нам вдасться, будемо дивитися. Будемо спілкуватися з владою, якось вирішувати це питання, тому що стадіон перебуває у власності району. Тому, тільки спільними зусиллями, ми зможемо привести газон до пристойного рівня.
– Ви є президентом клубу, опікуєтесь футболом. Як взагалі почали цікавитись цим видом спорту, як перетнулися з футболом?
– Всі, хто є вболівальниками футболу, ними стали завдяки своїм батькам. Мені любов до футболу привив мій батько. Він довгий час захищав кольори районної команди підприємства, брав участь в обласних змаганнях, граючи за нашу команду. До того ж, мій батько навчався в одному інституті з нинішнім президентом Федерації футболу України Григорієм Суркісом. Вони разом стояли на воротах, захищаючи кольори свого ВНЗ – це був інститут харчової промисловості. І, звісно, любов батька до футболу перейшла до мене. Я їздив на всі матчі з ним, потім сам довгий час грав за наше підприємство на першість району і, навіть, декілька матчів на першість області. Але потім, отримавши травму, активну кар’єру футболіста у 28 років довелося закінчити. Проте, я зрозумів, що без футболу жити не можу. І вийшов з пропозицією до нашого керівництва підприємства створити гідну футбольну команду. Моя основна робота на підприємстві нічим не важливіша за футбол. Футбол не заважає роботі. Декому приємно на рибалку сходити чи в лазню, а мені приємно кожні вихідні сходити на футбол, подивитися як грають діти, як грає команда. Тільки з футболом я відчуваю себе повноцінною людиною.
– Скажіть, на любительських засадах чи з друзями граєте у футбол?
– Ми постійно літом збираємося своїм ветеранським складом. Зустрічаємося на стадіоні, беремо участь у районних ветеранських турнірах. На жаль, травми отримані раніше, зараз не дозволяють грати на пристойному рівні, а лише на підстраховці. Але ходжу на стадіон, щоб відчути смак тренування, смак стадіону, заради цього варто жити.
