 |
13 Липня, 2021
У вересні 2021 року «ЧЕРКАСЬКОМУ СПОРТУ» виповнюється десять років і з цієї нагоди ми публікуємо інтерв’ю різних років, що були одними з цікавих і пам’ятних
5 червня 2012 року
Саме з цієї людини починався пауерліфтинг у Черкасах. Він протягом 33-х років брав участь у різноманітних змаганнях з різних видів спорту. За таку тривалу та вражаючу кар’єру цей спортсмен виборов звання майстра спорту з дзюдо та самбо, став багаторазовим чемпіоном й рекордсменом Європи та світу з пауерліфтингу. Нині він очолює обласну федерацію пауерліфтингу та є віце-президентом всеукраїнської федерації спортивного більярду. Герой нашого інтерв’ю заслужений майстер спорту України, депутат, почесний громадянин Черкас – Володимир Іваненко. У бесіді з «Черкаським спортом» Володимир Григорович розповів про те, через які труднощі пройшов пауерліфтинг у Черкасах, повідав цікаві аспекти своєї значної кар’єри та загалом поділився думками стосовно спорту у своєму житті.
– Давайте поговоримо про те, як все починалось. З якого виду спорту Ви починали і що Вас привабило у ньому?
– До спорту я тяжів завжди. Можливості як такої з дитинства займатися спортом у мене не було. Мій батько був військовослужбовцем, прослужив у таких «ведмежих кутах» радянського союзу, де не те, щоб секції, а умови для життя були інші. Тому займатися спортом у секції, з тренером з дитинства у мене не було. Десь у підсвідомості я тяжів до сильних людей, міцних чоловіків, штангістів, борців. З 5-річного віку я вирізав малюнки атлетів, не розуміючи до кінця, що це, але мені подобались великі сильні люди
Я грав у футбол за дитячу команду, тренувався, грав у змаганнях це було в 13-14 років. Потім тато закінчив службу в армії, ми переїхали в Україну і там теж не було особливих можливостей для секції. Я приходив у шкільний спортивний зал, там була штанга. Я займався з нею, про якісь програми чи тренування мова не йде. Але я прагнув, старався. Ближче до зрілого віку – 17 років, у моєму житті з’явились люди які створили секцію атлетизму. Ці заняття були примітивними, але зрештою це перші кроки. Тоді я тренувався у приміщенні роздягальні стадіону, в маленькій кімнаті. Там була штанга, зварена мною лавка, стояли якісь блоки. Ми ж нічого такого не бачили, а самі робили, журналів не було, літератури спеціальної також не було. Були статті перекладені з англійської, написані від руки. До цих пір ці станки є в Корсуні у мого друга.
– Вам ще доводилося робити своїми руками ще щось зі свого спорядження?
– Я був учнем зварювальника після школи. Тому я зварив гриф, стійки для присідань, лавку для жиму лежачи, блочне обладнання. Під час шкільних екзаменів у 10-му класі я потрапив під машину на велосипеді вискочив на дорогу. Зламав ногу і пролежав у лікарні, про вступ до ВНЗ мова не йшла. Пішов у Корсунь-Шевченківський ремонтний завод. Був учнем зварювальника.
– Наскільки нам відомо окрім пауерліфтингу Ви займалися дзюдо, самбо. То що у Вашому життя з’явилося першим?
– У юному віці я серйозно займався у залі, і вже достатньо міцним хлопцем пішов в армію. Під час служби через жорсткий режим можливості займатися не було. Тому ночами тренувався у себе у зварювальній, підтягувався на перекладині. Зробив собі гантелі. Потім до кінця служби зробив собі штангу. В армії отримав важку травму спини, мені на плече впала залізна конструкція. Пройшов певний час, десь півроку, з того часу коли я почав потихеньку тренуватися: зварив собі штангу, приварював якісь шестерні з танку.
Потім після служби приїхав в Корсунь і почав фанатично тренуватися. Без фанатизму я навряд чи тренувався б і мотивував би себе. У той час я повинен був поїхати у Санкт-Петербург на підготовче відділення, щоб вступати у ВНЗ. Але я залишився у Корсуні. Почав тренуватися. І вже восени я вступив на підготовче відділення черкаського педінституту. Коли вступав, то в мене був перший розряд з важкої атлетики. У мене була сила, фізичні дані, але техніки й гнучкості не було. Тому я більше тяжів до «підвального тренінгу», тренувався в підпільних залах Черкас.
– Тобто в радянський час заняття важкою атлетикою не заохочували?
– Тоді заняття атлетизмом, культуризмом чомусь заборонявся. Пауерліфтинг вважався буржуазним видом спорту. В радянський час були в газетах розгромні статті у «Рядянському спорті» журналіста Іванова, які «хоронили» культуризм як вид спорту. Все «сміття», яке було зібрано з усього радянського союзу збиралося в одну купу і видавалося однією статтею. Про атлетів писали як про алкоголіків, як про тих спортсменів, які потім скоювали злочини – ось таке уявлення формували у людей про атлетів. З квадратними очима, з мозком як у динозавра, з тонкими ногами і величезними плечами. Звісно це не могло відображати дійсність. Тому що цим видом спорту займалися різні люди, люди, які ставали потім докторами наук, лікарями, вчителями. Але такий образ представлявся.
В радянський час навіть не було власного чемпіонату України. Були матчеві зустрічі різних міст України, з атлетичної гімнастики і комплексу ГТО. Такий стан речей тривав до 1986-го року. Потім з’явилася федерація, згодом вона розділилася на бодібілдинг та пауерліфтинг.
Пам’ятаю випадок, який трапився з моїм знайомим Сашою Могилеєм. Він свого часу тренувався з нами, робив усі вправи. Одного разу він поїхав на ці зустрічі міст України і виграв це змагання. У нього була своя програма, він намастився гелем, був зв’язаний ланцюгом, він позував і в кінці ці ланцюги розривав. У підсумку його вигнали з гуртожитку. Викладачі теж відмовлялися його розуміти. Я був здоровим хлопець, важив 90 кг, гарно вчився, отримував підвищену стипендію, був членом профкому, партбюро. На гімнастику виходив і робив всю програму, це притому, що важив 90 кг. З викладачами у мене були чудові стосунки, але вони відмовлялися нас розуміти, чому ми так тренуємося. Раніше, пауерліфтинг не вважався здоров’ям, це вважалося якимось збоченням. Як самостійні вправи вони не мали права на життя. Були моменти, коли ми приїжджали на змагання і нас просто не пускали на них. І ми їхали у підвали і виступали там, нагороджували переможців медалями та саморобними кубками.
– А як вийшло, що ви почали займатися бойовими видами спорту, зокрема дзюдо і самбо…
– Коли я навчався у нас проходили заняття з гімнастики у залі. І зазвичай на перервах викладачі виходили на балкон і дивилися на спортсменів. А ми в той час показували все, що вміємо. Одного разу туди зайшов тренер з дзюдо – це Іван Чертов, людина, яка організувала дзюдо в Черкасах. Він побачив здорового хлопця, достатньо рухливого і запипатв мене: хочеш стати майстром спорту? Я сказав так. Приходь, я тебе ним зроблю. Я прийшов на заняття і вже на першому тренуванні запустив майстра спорту з дзюдо, захопив його і кинув об килим з другого поверху. Тренер за мене вхопився, почав особливу увагу приділяти. Через 7 місяців я виконав норматив майстра спорту. Техніки, грубо кажучи, не було. Дещо з’явилося знання правил, витривалість, розуміння як можна ухилятись. Їздив на змагання, тренувався. Мій тренер поїхав в Одесу і забрав мене з собою. Я перевівся в Одеський інститут на історичний факультет, але там мені не сподобалось. Повернувся до Черкас, де працював тренером з дзюдо у «Буревіснику». Тренував, сам виступав у змаганнях, також пробував, і доволі успішно свої сили в самбо.
– На скільки великою, на Ваш погляд, відрізняється дзюдо від самбо?
– Самбо більш жорсткий вид спорту. Навіть сама форма передбачає більш тісний контакт. Одяг тісний, пояс затягнутий туго, а кімоно більш висяче. Дзюдо технічніший вид спорту. Самбо більш контактний, жорсткий, силовий. В мене більше досягнень у самбо. У 1983-му році я виграв чемпіонат Союзу серед сільських спортсменів. На тих змаганнях я виконав норматив майстра спорту. Колос і різні структури всесоюзні. Я виграв ці змагання в Калузі, виконав норматив майстра спорту.
– Потім розпочалася ваша тривала кар’єра у пауерліфтингу…
– 33 роки активного змагального стажу. Починаючи першими атлетичними змаганнями і завершуючи останніми змаганнями у 2006-му році на чемпіонаті світу в Америці серед ветеранів. Тричі вигравав чемпіонат Європи, 6 разів був призером чемпіонатів Європи, 6 разів срібним призером чемпіонаті світу, двічі вигравав чемпіонат світу серед чоловіків. Я не дуже часто перемагав у чемпіонаті України. Змагання з пауерліфтингу дуже виснажливі. Якщо борці можуть кожні два тижні проводити змагання, то у пауерліфтингу потрібно дуже довго відновлюватися. Я, будучи віковим спортсменом за рік проводив два-три турніри. Вся підготовка у мене була націлена на чемпіонати світу.
– Стосовно допінгу, у цьому виді спорту неможливо без нього?
– Питання полягає в тому, що вважати допінгом? У будь-якому виді спорту люди виснажуються. Спорт вищих досягнень потребує допомоги. Допінг – це той препарат, який бере в позику в організму. Людський організм десь не може виконати щось, а допінг допомагає йому перейти цей психологічний поріг. Ті препарати, який працюють у збиток здоров’ю мають бути заборонені. А не 10 тисяч найменувань медичних препаратів, які заборонені спортсменам. Лижник не має права приймати краплі в ніс, коли він застуджений, тому що у ньому є речовина, яка розширяє судини. Люди не проходили допінг-контроль на звичайних харчових добавках. Мої товариші «завалювали» допінг контроль з препаратом ефедрин. Ми не можемо знати, що там є допінг, тому що це звичайна харчова добавка. І спортсмен втрачає медаль, контракт і зрештою і кар’єру. Ось-це полювання за людьми у спортивній формі є нісенітницею.
Я не за те, щоб люди вживали допінг. Я хочу, щоб люди розділяли розуміння. Коли людина хворіє вона йде в аптеку і купує певні таблетки і приймає їх. Спортсмен, який виходить на пік форми, у нього пригнічений імунітет.
Існує така думка, що якщо людина прийме допінг то вона стане чемпіоном. Ні, не може такого бути. Чемпіоном може стати той, кому це дано.
– Ви полюбляєте всі види спорту, у Черкасах ходите на волейбол. Який вид спорту Вам найбільше подобається, у якому Ви не брали участь?
– По-перше, будь-які змагання – це видовище, шоу, елемент боротьби. Я знаю, що всі види спорту, які є – мають право на існування. Є види спорту, які я просто не розумію, але люди грають, знаходять інтерес, то це має право на існування. Я дивлюся біатлон, люблю плавання. У будь-якому виді спорту можна побачити загострення пристрастей. У мене вдома багато спортивних каналів, які я регулярно переглядаю.
– Зараз у вас дуже багато часу йде на політику. Від чого більше задоволення отримуєте від політики чи спорту?
– Від політики взагалі задоволення не отримую. Там немає ніякої гостроти. У чому гострота? У скандалах? Політика серйозних людей «зіштовхування лобами» – цього я не можу терпіти. З іншого боку я не люблю конфлікти. Ненавиджу конфліктів, які не стосуються нормальних людських стосунків. У Верховній Раді перебуває 450 депутатів, вони всі між собою вітаються, звичайно є така категорія які не бачать своїх опонентів – це абсурд. Ми цивілізовані люди, є норма вітання. Те, що не відповідає людським принципам я не розумію. Загалом мені подобається все у спорті, а в політиці не подобається нічого.
– Ви найбільше часу проводите у Києві. Сумуєте за Черкасами?
– Я не став киянином. У Києві у нас робота в комітетах і Верховній Раді. Весь інший час проводжу в Черкасах. Якби раніше поїхав, то якось прагнув би жити у Києві. А зараз ні. Мені подобається у Черкасах.
– Часто відвідуєте черкаські спортивні події?
– Ходжу звичайно. Зрозуміло, що на ті, які мені близькі. Чемпіонати з боротьби, самбо. Приходив на дитячий чемпіонат, на якому було 450 учасників. Частіше ходжу на різноманітні єдиноборства. Черкаський спорт значно цікавіший коли ти його дивишся вживу і за когось вболіваєш. Це значно цікавіше за світовий спорт по телевізору.
– Що б Ви побажали черкаським любителям спорту?
– Побажання одне, бути вірним одному виду спорту, займатися спортом. Вести здоровий спосіб життя. Життя не таке довге, як нам здається. У певний час наступає момент, коли люди вже не можуть займатися спортом. Коли у вас є можливість займатися – використовуйте її. Проста перемога над собою – це людина прийшла в залі і наділа форму. У нас люди приходять і тренуються для себе, а потім у них прокидається змагальний дух, вони приїжджають і беруть участь у змаганнях. Займайтеся спортом і вам все воздасться.
