 |
23 Липня, 2023
До уваги відверте інтерв’ю із сайту invictusgames.in.ua учасника проєкту «Герої», заснованого муніципальним спортивним клубом «Дніпро» (Черкаси), переможця і призера Всеукраїнських змаганнь «Ігри Нескорених», учасника Національної збірної України, що готується до Invictus Games, Максима Дмитраша
Служба в міліції/поліції і мрія
До 2010 року я працював тільки на цивільних роботах, – і на будівництві, і на станційному обслуговуванні, і на мийці. Не боявся такої роботи: тяжкої, легкої, брудної. У 2010 році мій товариш запросив мене до ще на той час міліції і відтоді я працівник структури МВС.
На цій роботі була стабільність –прийшов, відпрацював місяць, і чітко знаєш, що є заробітна плата. Я тоді був молодшим і це був перший досвід служби у спецпідрозділі, на той час ще міліцейському. Це все було цікаве, нове, тому що у 2007 році після служби в Державній прикордонній службі у спортивній роті я подавав документи саме в службу безпеки України. Мабуть, то й дало поштовх. Можливо, це була трохи нездійснена мрія, яка відклалася на два-три роки.
Я людина-протестант, мені завжди служиться важко. Я виборюю права знедолених, які на роботі ходять, плачуться, що все погано, а самі того сказати керівництву не можуть. Я, як поїзд, як паротяг, який їде прямо і говорить в лоб, свариться, отримує догани… Але оскільки я професіонал своєї справи, мене не звільняли.
Працюючи у правоохоронних органах, я багато чого бачив зсередини. Доводилося працювати на масових заходах –бачив ставлення людей до форми, до військових, до поліціянтів. І мені здавалося, що рано чи пізно щось може вибухнути. Та я відганяв думки про війну, і навіть розуміння про неї чіткого не було.
Коли почалася війна, ми їздили в тодішній Артемівськ, зараз Бахмут. Це було у 2015 році. Проїжджаєш ті міста, якими їздив у цивільному житті, а навколо завалені мости і розбиті будинки. Не так, як зараз, але тоді теж були райони досить понівечені обстрілами. Поля, посадки прострілювалися.
Тільки тоді говорили, що міліціонери, а потім поліціянти, стоять на четвертій-п’ятій лінії оборони і нічого не роблять. На початок війни міліція була трохи ображена на людей, не буду цього приховувати. Бо люди хотіли свого, наше керівництво наказувало нам своє, а ми давали присягу українському народу, та мусили виконувати накази –просто, між двох вогнів. Керівництво погрожувало за невиконання наказів, а люди кидали каміння, вираховували хто, де живе. Насправді –це дуже складно, але напевно, коли йдеш на таку службу, маєш сто відсотків розуміти, що легко не буде ніколи. Хоча тепер моє бачення всього кардинально змінилося.
У 2016 ми залучалися для оборони Вуглегірської ТЕС у Світлодарську, Світлодарської дуги, для зачистки. Наші підрозділи залучалися багато куди, і об’їздили багато міст. Наприклад, у Новолуганську і наша розвідка ходила, і сєпари шастали. Якось у моїх побратимів навіть ситуація була у магазині Світлодарська. Наші зайшли озброєні і сєпари прийшли, теж озброєні, і купа цивільного населення. Всі вирішили, що спокійно розійдуться, щоб не влаштовувати перестрілку в магазині, бо можна було покласти купу людей.
До 2017 року у мене було три поїздки в зону АТО/ООС. А потім у мене почалася підготовка до наступного етапу –здійснення маленької мрії –хотів потрапити до підрозділу спеціального призначення КОРД. Це було щось нове. Хотілося випробувати себе. Там все поетапно: здача фізичних нормативів –п’ятидобовий курс витривалості, навчання два місяці. Також там була гарна мотивація –заробітна плата. Це одне з того, що мотивує всіх чоловіків. Тому що кожен чоловік хоче забезпечити гарне майбутнє своїй родині. Хто б, що не говорив. Просто на своїх вподобаннях довго не протягнеш.
Я здав фізичну підготовку, здав стрільбу, але не прийшов психолога. І мені довелося наступного добору чекати три роки. Я працював у підрозділі, тільки на посаді інспектора чергового. Готувався, займався фізичною підготовкою, тести постійно складав. На наступний добір пройшов у 2019 році. До речі, тоді визнали недійсними психологічну підготовку, ті тести, все, що мені проводили.
Випаде один – посиплеться все
Коли почалися розмови про ймовірну велику війну, я не дуже в це вірив. Гадав, що ми живемо у цивілізованому світі, у людей все є, 21 століття –яка війна? Хоча, може й розумів, що це буде, але відганяв такі думки. І навіть дружині говорив, що 22-23 лютого не буде нічого, мовляв, заспокойся.
22 лютого нас розпустили додому, а 23-го у ніч ми вже приїхали на роботу по тривозі. Із сумками, повністю були готові на виїзд. Чи виїжджати до кордону, чи куди би дали вказівку їхати, –ми були готові.
А за місяць-два до цього відпрацьовували алгоритми дій. Кожен підрозділ у нас в області знав, що має робити. І ми чітко знали, що наша задача –приїхати, зібратися, завантажитися. І чекати вказівки.
Я сам родом з містечка Сміла, мої батьки там і тесть з тещею теж. Дружину з сином я відправив туди, сказав, щоб виїжджали, якщо стане гірше. А сам розумів, що якщо росіяни прорвуться до нашої області, доведеться йти партизанити в ліси. Але ми точно не складемо зброю. Такою була неформальна домовленість в колективі.
Досить довгий час нам не давали вказівок, ми залишалися в Черкасах, відпрацьовували певні алгоритми дій, щоб відстоювати область. Хоч ми не військові, але виконуємо задачі і самостійно не можемо прийняти рішення –куди нам їхати і що робити.
Ми поїхали в одну з військовим частин в нашій області, куди були прильоти. Військові попросили нас про допомогу, бо там хтось постійно пускав маяки. Їхали ми без бронетехніки, не розуміючи, що нас може там спіткати. Приїхали, щоб прочісувати ліси.
Все робиш на автоматі, це ж просто робота. Певна беземоційність – така собі, професійна деформація. Звісно, в певних моментах адреналін зашкалює, але коли знаєш, що біля тебе поряд йде людина, на яку можеш покластися, а він може покластися на тебе, –ти не можеш нікого підвести. Випаде один –посиплеться все. Та, все одно, загалом треба покладатися на себе.
Обстріл і поранення
Це було 22 травня 2022 року. Ми мали йти на штурм одного з сіл Запорізької області, чи то Оріховського напрямку, чи то Гуляй Поля. Планувалася спецоперація. Місцеві мешканці просто здали позиції нашої постійної дислокації і прилетіло чотири ракети “Калібр”.
Більшість місцевих у селі Вільноандріївка, де ми базувалися, були нормальними. Деякі гарно до нас ставилися, деякі були закритими. Але судячи із розслідування СБУ, показів і даних – хтось нас здав.
Ми там пробули днів 15. О 2:55 ночі був приліт. А я ліг спати близько 2:30 –якраз той перший сон… База “склалася” від прильоту. Все “склалося”.
Між нашим приміщенням і приміщенням іншої роти було метрів 10. За нами була їдальня. Перша ракети прилетіла в їдальню. Друга ракета прилетіла нам в приміщення –в центр. Одночасно прилетіла третя. Декому, хто вибігав на вулицю, руки-ноги відірвало. Незрозуміло, що було страшнішим –залишитися в приміщенні чи вибігти на вулицю. А потім прилетіла четверта ракета.
Мені тоді вдалося першому вибратися, вилізти з-під тих завалів. Розштовхав все, що на мене нападало –все темно було, в пилюці. Змахнув рукою по обличчю, відчув на руці щось гаряче –то була кров. Не зміг йти. Згадав всі курси з медицини, впав на коліна і на руки, і поповз рачки.
Доповз до дверей. Я знав, що там живуть наші хлопці з Чернівців. Відкрив двері… І потім мені розповідав один з побратимів: “Ти відчинив двері, стоячи рачки і спокійним голосом сказав: “Мені потрібна допомога”. Я в тебе запитую: “Макс, що сталося?”. Ти мене зразу впізнав і повторив: “Стьоп, мені потрібна допомога”. Там був один медик, присвітив ліхтарем, і почав мотати турнікети.
Потім ще був період евакуації. Від великої крововтрати почав трохи замерзати, почалася гіпотермія. Мене вкрили двома спальниками, завантажили в евакуаційну машину, яка в дорозі загорілася. До швидких мене довезли на палаючій машині.
Тоді загинув 21 чоловік –19 з КОРДу: дев’ятеро з Вінниці, п’ятеро з Рівного, четверо з Черкас, один із Закарпаття. І більше сотні отримали поранення –вони всі вижили.
Четверо загиблих хлопців були моїми друзями. Один з них був моїм кумом. Я не даю собі забути це все. Занадто великою ціною нам все дається. Це частина моєї історії, в мене ніхто цього не забере, це частина моєї пам’яті. Чи можу я комфортно жити з цим? Можу. Чи можу я не пам’ятати про те все? Не можу. Чи можу я забути? Також не можу.
8% на життя
Моїй дружині потрібно окремо поставити пам’ятник. Не знаю як вона це витримала. Починаючи від того, як їй сказали, що сталося, що лікарі дають мені 8% на життя.
З першого дня я впав в кому, потім вийшов, трішки стабілізувався і на третій день відмовили легені, мене ввели в штучну кому. Дружина прийшла провідувати і їй сказали: “8%, що виживе”. Можливо, це плани Бога на мене, а, можливо, –це той стрижень, який постійно по життю живе в мені, який не дає мені морального права здаватися.
Через днів п’ять я вийшов з коми, трохи стабілізувався, трошки стали легше. Потім завдяки силі духу почав вставати, сидіти, потихеньку десь на 7-8 день їсти –зонд забрали. Бо до цього зі шприца годували, поїли. Лише відчував в шлунку холодок. Казав дівчатам: “Дякую, напоїли, дуже смачно”.
Після реанімації в мене була ще купа операцій. При переїзді в лікарню Мечникова я підхопив пневмонію. Знову таки, аби не дружина, яка ходила і “кошмарила” медиків”, напевно, помер би.
Через поранення і проблеми з легенями, лікарі забороняли мені займатися спортом. Але ми з дружиною жартуємо, що я народжений не для того, щоб слідувати правилам.І зараз я себе почуваю краще.
Тепер, після “Ігор Нескорених” у Німеччині я їду в США на Марафон морської піхоти, а до цього був в Румунії на півмарафоні. Там я підіймав прапор на честь загиблих побратимів. У нас в підрозділі зробили меморіальну дошку, – одну з медалей, які я привіз, почепив на неї. Поки ми говоримо про загиблих людей, поки пам’ятаємо, доти вони живі.
Хто тебе підтримував на початку служби у поліції?
Багато хто –батьки, друзі, товариші по службі. Не підтримував, наприклад, мій кум Андрій, він засуджував мою роботу. А я говорив, що це лише робота, що поза нею є життя, що можливо я щось зміню на роботі. Ми з ним довгий час не спілкувалися. Поновили спілкування після того, як він дізнався про моє поранення.
Чи можна було уникнути війни з Росією?
Я думаю ні. Раніше чи пізніше це все одно сталося б. Бо росіяни – це той народ, в якого немає своєї історії, і який хоче, щоб не було такого народу, таких людей, як українці і країни Україна.
Ми звикли висловлювати свою думку, ми незалежна держава, у нас є все, щоб існувати незалежно. Це їм ніколи не подобалося.
У тебе запальний характер? Що тебе може роздратувати?
Багато російської мови в побуті. Та, багато чого, насправді. Але я стримана людина і вмію контролювати свої емоції. Це прийшло з роками. До цього був дуже запальним, спалахував, як сірник.
Хто допоміг впоратися з емоційним станом після поранення?
Психологи насправді мало чим допомогти. Вони всі кажуть, що я здорова людина. Здебільшого допоміг собі сам. І дружина, яка весь час була поряд. Був час, коли було складно-складно. Дні чотири було такої депресії, що не хотів нікого ні чути, ні бачити. А потім мій батько сказав: “Тепер ти мусиш жити не лише за себе, а й за чотирьох загиблих товаришів”.
Якою, на твою думку, повинна бути пам’ять про загиблих захисників?
Одним із непоганих варіантів, мабуть, є створення або розроблення всіляких турнірів пам’яті конкретної людини, або групи людей. Встановлення меморіальних дощок –люди читатимуть і чітко знатимуть, розумітимуть. Перейменування вулиць, тому що це постійно на слуху. Ми зараз просто живемо в такому сьогоденні. І воно не дінеться нікуди від нас до тих пір, поки ми росіян не виженемо.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Одна із моїх цілей потрапити в цей проєкт, для того, щоб пам’ятати, щоб люди знали, що не тільки воюють і гинуть військовослужбовці Збройних Сил, територіальної оборони, а й звичайні поліціянти також виконують свої обов’язки.
А ще хочу донести до людей, до військових, а також для їхніх родин, що в короткий проміжок часу, приклавши максимум зусиль, можна насправді досягти багато чого. Реабілітації завдяки спорту.
