 |
22 Червня, 2020
Капітан «Черкаських Мавп» Олександр Кольченко став черговим гостем спільного щотижневого прямого ефіру з Instagram ФБУ
До уваги текстова версія інтерв’ю з Олександром Кольченком про його кар’єру в національній першості, за кордоном, збірній України та про плани на наступний сезон.
Скільки часу дозволив собі провести без баскетбольного м’яча після зупинки сезону?
– Графіка у мене особливого немає. Я прислухаюсь до свого тіла, а воно мені підказує. Досвіду вже вистачає, знаю, як треба відпочивати після сезону. Коли повернувся з Черкас після несподіваного завершення сезону, було невеличке нерозуміння ситуації, було незрозуміло, як будувати свій день, і чим займатись. Але тривало це лише тиждень або десять днів і потім у родинних побутових моментах вдалося відволіктися від спорту.
Але хотілося тренуватися, тіло хотіло навантажень та драйву. По можливості намагався знаходити час для кардіо та тренувань. По-перше, не можна після сезону різко завершувати фізичні навантаження, а, по-друге, не хочеться відчувати себе якимось дідусем і повністю занурюватися у відпочинок. Була можливість із хлопцями вдвох, втрьох тренуватися на пляжі. Лише під час останнього тижня почав працювати з м’ячем, коли карантин було частково послаблено.
Яким бачиш завершення сезону для Мавп, якщо б чемпіонат не було перервано?
– Звичайно, хотілося довести справу до завершення. Хотілося, щоб команда завершила сезон з медалями, а всі хлопці дограли його здоровими. Минулий та позаминулий сезони були просто неймовірними для нас в плані травм. Було дуже багато травмованих і починалося все ще з передсезонних матчів.
Можу сказати, що у нас з’явилося більше взаємопорозуміння на майданчику за 2-3 тижні до зупинки сезону. Почала вимальовуватись гра, ми робили те, про що домовлялися. Нам вдавалося переносити плани на гру в самі матчі. Якщо б наприкінці регулярного чемпіонату ми виграли свої домашні матчі та взяли б 1-2 виїзних гри, то могли б піднятися на 4-5 місце. А в плей-оф все можливо.
У чому причина втрати очок у матчах із командами із нижньої частини турнірної таблиці?
– Я, чесно кажучи, не міг знайти для себе відповіді на питання, як можно грати рівно проти лідерів чемпіонату і втрачати очки у матчах з аутсайдерами. У мене таке вперше в кар’єрі було. Матчі проти Запоріжжя стали справжнім злим роком: ми програли їм всі три гри, причому дві з них проходили для нас непогано, а кінцівку ми віддавали. Особливо запам’ятався матч у Запоріжжі, коли Мироненко нас просто розстріляв (закинув 9 з 9 триочкових – ред.). Соколи також виявилися для нас незручним суперником. У нас була доволі молода команда, але я не можу сказати, що наші молоді гравці не налаштовувались. Ми, більш досвідчені гравці, також добре налаштовувались – досвіду нам вистачає. Для мене не існує важливих, чи неважливих матчів – кожна гра важлива.
Яка команда була фаворитом на чемпіонство, якщо б сезон продовжився?
– Рівніше за всіх йшов Дніпро. Так, у них були деякі спади протягом окремих матчів, але в цілому чемпіонат вони пройшли впевнено. Плюс мені подобається, що команда вже протягом певного відрізку часу виступає в одному складі. Точечно вони інколи додають українців, ну і треба віддати належне цього сезону в тому, що вони вгадали з легіонерами. Дугата всі знали за виступами у складі Будівельника, а ось Террелл виявився дуже сильним гравцем і вже з першого матчу він показав, що він буде домінувати.
В сезоні що минув ти в середньому набирав на 7 очок менше за гру ніж у двох попередніх чемпіонатах. Чому так?
– Я ніколи не ганявся за набраними очками, але вийшло так, що під час минулих сезонів почав більше забивати. Цей сезон я також почав доволі яскраво, але в Одесі отримав прикру травму – зломав ребра, одне зі зміщенням, а інше просто зламав. У мене був довгий період відновлення. Два тижні взагалі без навантажень, а коли трохи полегшало на першому контактному тренуванні відчув дуже неприємні відчуття. Моє відновлення затягнулося на два місяці і, звичайно, тренеру потрібно було змінювати акценти у грі, щоб напад не втрачав ефективності. Треба відзначити хлопців на моїй позиції, які добре використали цю ситуацію і взяли ролі лідерів на себе. Коли я вже набрав форму, не вдавалося демонструвати той баскетбол, який я показував до травми. У той же час Діон вистрелив, Сеад себе добре зарекомендував. Тому забирати якісь лідерські позиції у них не хотілося, а хотілося плавно повернутися до гри.
Як тобі вдається поратись зі своїми капітанськими обов’язками?
– Я вже не перший рік капітан і з кожним роком розуміння цієї ролі змінються. Життєвого та ігрового досвіду стає дедалі більше і кожного року до цієї ролі входиш більш досвидченим. Я не можу сказати, що це легка робота, адже завдань вистачає. Треба бути з усіма у хороших стосунках, всім встигати присвятити час. Іноді треба когось напрягти, іноді відпустити. На старті сезону треба зробити так, щоб легіонери відчували себе як вдома, щоб вони втягнулися та адаптувалися до життя в України якомога швидше. Завдання це не з легких: дуже часто іноземці спочатку знаходяться у невеличкому шоці, а також потрібно бути містком між гравцями та тренерським штабом. Я не можу сказати, що цей обов’язок є якимось навантаженням для мене. Я отримую задоволення від цього, завжди приємно, коли у тебе вірять. Дякую за це Максиму Міхельсону, дякую за те, що він продовжує вірити у мене.
Хто в минулому сезоні був особисть для тебе найбільш незручним опонентом?
– Не можу обрати когось із гравців, але можу сказати, що я дуже не люблю грати у Миколаєві. Для мене цей зал дуже специфічний ще з часів, коли я робив свої перші кроки у баскетболі у складі Хіміка. Там неймовірна підтримка домашніх вболівальників.
Назви трійку найсильніших легіонерів, з якими доводилося грати в Суперлізі.
– Це будуть гравці, з якими я виступав у маріупольскому Азовмаші – Лінн Грір, Мірослав Радуліца та Тадія Драгічевич. Дуже сильні виконавці, з якими було приємно грати та які могли самотужки вирішувати долю матчів.
Чим тобі запам’ятався досвід виступів за кордоном?
– Першим моїм закордонним досвідом став виступ у складі Автодору. Я поїхав туди з Будівельника, але поїхав не через найкраще життя. До Будівельника я провів сезон у складі Львівської Політехніки. Там все було добре, але останньою зарплатнею, яку нам заплатили, була зарплатня за грудень. І до останнього дня сезону нам обіцяли, що грощі везуть. В підсумку вийшло так, шо 4.5 зарплатні ми їм пробачили. Є, як є – буває так в житті, нас обдурили.
Потім я підписав контракт з Будівельником, де було менше грошей, але обіцяли, що все буде стабільно. Перші декілька місяців усе було стабільно та вчасно, але коли пішли більш ніж 2-місячні затримки я зрозумів, що можливо повторення попереднього сезону. У мене була родина, була дитина і ризикувати я вже не міг. Не треба приховувати – ми, спортсмени, граємо за гроші і не хотілося другий рік поспіль їх втрачати.
На той момент з’явився варінт із саратовським Автодором. Я дуже сумнівався, адже відносини між Україною та Росією були дуже напруженими – у нашій країні була війна. Не дуже хотілося туди їхати, але на той момент був тільки такий варіант продовження кар’єри. Я поїхав у Саратов, команда виступала у Лізі ВТБ, хотілося спробувати себе на такому рівні. Але я отримав прикру травму, пошкодивши стопу. Вийшло так, що я два тижні не міг грати, але ніхто не спішив з тим, щоб провести обстеження. Я не міг нормально тренуватися та грати, тому мови про подовження контракта не йшло. Хоча спочатку всіх все влаштовувало. Навіть було спілкування про наступний сезон із президентом клубу, але коли я не міг грати, відношення змінилося і людину немов підминили.
Потім у мене був цікавий досвід виступів у литовському Невежесі. В чемпіонаті Литви на той момент були потужні Жальгіріс та Летувос Рітас, дуже мені імпонував своєю грою Нептунас. Я поїхав до невеличкого містечка, до клуба зі скромними амбіціями. Мені було цікаво спробувати себе в литовській першості. Але литовці дуже холодні та специфічні люди не тільки по відношенню до легіонерів, а й по відношенню навіть один до одного. Не можу сказати, що я комфортно почувався у цій команді, адже всі розуміли, що я приїхав забирати чиїсь гроші та хвилини. Так вийшло, що хлопці, які грали зі мною на одній позиції, у команді мене просто ігнорували. Це був цікавий час, ліга жорстка, деякі моменти судді трактують не так, як у нас у чемпіонаті України.
Чи були у тебе інші запрошення від закордонних клубів?
– У той рік, коли я підписався у Литві, також був варіант поїхати до грецької Трікали, з якою пізніше підписався Сашко Липовий. З цим клубом ми не дійшли згоди щодо зарплатні. Пізніш я дізнався, що Саша туди поїхав, трохи здивувася та порадів за нього. Але коли я спілкувався з ним після сезону, я не особливо пожалкував, що не поїхав туди. Адже з його розповідей в Трікалі було все не так добре, як обіцяли.
Були у мене варіанти у Словаччині та Словенії, але в фінансовому плані та в плані рівня ліг мене це не дуже влаштовувало, плюс не хотілося залишати родину. Було ще спілкування з командами нижньої частини таблиці чемпіонану Польщі, у той же час у мене були більші амбіції.
В підсумку я підписав контракт із Мавпами та відіграв там чотири сезони. Абсолютно не шкодую про цей час. Були і яскраві моменти, були і не надто вдалі відрізки кар’єри. Але все це життєвий досвід і я вдячний долі, що ці чотири роки я провів у складі Мавп.
У 2011 році ти отримував небагато часу у контрольних матчах в рамках підготовки до Євробаскету, але у фінальній частині грав майже по 20 хвилин за гру. Що змусило змінити ставлення Майка Фрателло?
– Я, чесно кажучи, не зовсім зрозумів цю ситуацію. На зборах у нас був розширений склад, на тренуваннях я постійно брав участь в іграх 5 на 5, але в контрольних матчах він мені не довіряв. Чесно кажучи, не дуже хотів їхати на чемпіонат Європи та протирати там лаву запасних. На той момент у мене був контракт із Маріуполем – це був перший сезон у новому клубі після 10 сезонів у Хіміку. Мені не хотілося втрачати час на лаві, хотілося прогресувати. Я вважав, що, поїхавши до Маріуполя, я проведу повноцінний збір з командою. Там свого часу був новий іноземний тренер і мені було важливо зарекомендувати себе з першого дня. Але Андрій Лебедєв вмовив мене потерпіти, залишитись та почекати на те, що ситуація може змінитися.
Вийшло так, що у гравців з моєї позиції не все виходило в офіційних матчах і Майк дав мені спробувати, а я, в свою чергу, скористався цим шансом. Я не очікував, що все може перегорнутися так з ніг на голову. Я не був у тих кондіцях, в яких хотів бути, адже у контрльних матчах проявити себе у мене можливості майже не було. Ну а тренування кардинально відрізняються від гри – ігрової практики мені не вистачало, щоб краще виступити в офіційних матчах.
В наступному сезоні я вже їхав з думками, що тепер все має бути по-іншому. Але коли на другий рік відбулося повторення сезону попереднього, мені по-спортивному стало прикро. Я вирішив, що хочу пройти повноцінний збір з клубом, поговорив з Майком та залишив табір команди.
Другим чемпіонатом Європи для тебе став турнір 2017 року. Як вважаєш, чи могла та команда досягти більшого, ніж вихід у перший раунд плей-оф?
– Вийшовши з групи, ми відразу потрапили на майбутніх чемпіонів Європи словенців. У груповому раунді, зокрема у матчі проти Німеччини, як на мене, нам не вистачило психологічної стійкості. А так, від гри до гри ми додавали, отримували впевненість. Але перед матчем зі словенцями у нас відбувся сильній фізичний спад. Не мені оцінювати тренерський підхід, але таке враження було, що словенці у тому матчі літали по майданчику, а ми десь втратили сили.
Як в цілому оціниш свою кар’єру у складі національної збірної?
– Можна було досягти трошки більшого та провести більш яскраву кар’єру в збірній. До прихода Майкла я займав інші позиції в збірній. Але я йому неймовірно вдячний, адже він дав зрозуміти, як треба ставитись до тренувального процесу. Це фахівець дуже високого рівня, в Україні у мене раніше не було досвіду роботи з такими тренерами. Але мені, чесно кажучи, хотілося отримувати більше ігрового досвіду в матчах, не хотілося вичікувати на якийсь випадок, як це було в перший сезон із Фрателло. Втретє терпіти та вичікувати свій момент бажання не було. Я хотів тренуватись та грати. А виходило так, що більше я сидів і дивився на те, як хтось отримує ігрову практику.
Що тобі дав досвід виступів у складі збірної України 3х3?
– Це, чесно кажучи, була несподівана пропозиція. Після чемпіонського сезону днів 10 відпочили і зі мною на зв’язок вийшов Олег Юшкін. Він запропонував мені спробувати свої сили в баскетболі 3х3. Саня Кобець тоді травмувався і він запропонував мені зайняти його місце у команді. Він розказав про перспективи, про те що буде можливість спробувати себе на чемпіонатах Європи та світу. Зі мною були досвідчені хлопці в команді і я вирішив спробувати.
Але, як виявилось, все було не так легко. Специфіка 3х3 кардинально відрізняється від класичного баскетболу. Плюс у мене була невеличка травма під час сезону, проблему якої треба було вирішувати відразу після завершення чемпіонату. Але я поїхав у збірну 3х3, там було зовсім інше покриття майданчику, що не є добре суглобів. І на черговому зборі ситуація для мене погіршилася – я вже не міг продовжувати тренуватись. Але я вирішив усе ж таки залишитись у збірній, адже період дозаявок вже завершився. Я не хотів підводити хлопців та Олега Юшкіна і вирішив на одній нозі зіграти цей чемпіонат. Був колосальний дискомфорт та больові відчуття, і відразу після завершення чемпіонату я зробив операцію та вирішив проблему з травмою. Якщо б не травма, міг принести набагато більше користі команді.
Які у тебе очікування від наступного сезону і коли плануєш визначитись з місцем продовження кар’єри?
– Чим раніше підпишеш контракт, тим спокійнішим буде літо. Для кожного спортсмена нерозуміння свого майбутнього доставляє деякий дискомфорт. Хотілося б вже сьогодні мати контракт і правильно провести залишок відпочинку, готуючись до наступного сезону. Я б із великим задоволенням повернувся до Черкаських Мавп, але на данний момент розмови про це не йде. Агент веде пошуки.
Наскільки я знаю, спілкування з двома командами йде, але у них поки що немає чіткого розуміння бюджету. На данний момент вони не можуть дати конкретики і ми не можемо дійти згоди щодо фінансової сторони контракту. Один з клубів представляє Україну, а інша команда представляє закордонну першість. Не буду приховувати, що хотілося б залишитись вдома в Україні. Мені вже не 25 років і зараз їхати комусь щось доводити у якості легіонера не дуже хотілося б. Це завжди подвійний попит з гравця, але я цього не боюся – якщо так розпорядиться доля, поїду за кордон. Не вперше мені щось доводити. Кар’єра професійного баскетболіста не така довга, щоб відмовлятися від якихось нових випробувань. Тим більше, що ситуація зараз не найстабільніша, як в Україні, так і в усьому світі.
Джерело: fbu.ua
