 |
18 Липня, 2022
Євген Пронін – виконувач обов’язків президента федерації легкої атлетики України. Зараз він на чемпіонаті світу разом з національною збірною. А ще за кілька днів до початку змагань – Євген був на передовій. Його графік зараз – це війна, змагання, війна. Саме про це поєднання спорту та війни, розмова з Євгеном під час перерви між ранковою та вечірньою змагальними сесіями.
(Євгену – 31 рік. Він народився у Черкасах, де закінчив загальноосвітню школу № 8, паралельно виїзжав до Франції, де навчався в Collège Pierre Desproges de Chalus. У дитинстві займався легкою атлетикою – бігав 400 метрів, 800 метрів та естафету 4 по 400 метрів. Тренувався під керівництвом тренера Старовойтова Олександра Федоровича.)
Як змінили зону бойових дій на легкоатлетичний стадіон в тут в США?
По суті, я з корабля на бал. Був останній місяць на Запорізькому напрямку. Приїхав до Києва, перестрибнув з пікапа у своє цивільне авто. Поїхав у Варшаву. І з Варшави прилетів через Амстердам в Портленд. Зараз я тут. Десять годин із Запоріжжя до Києва,потім ще десять годин до Варшави, і не пам’ятаю скільки вже годин до Портленда.
Що відчували, коли йшли на війну, був страх?
Я не мав військового досвіду до того. Завжди відповідаю собі на запитання, коли їду в зону бойових дій, чи страшно чи не страшно? Мабуть фізіологічний страх він присутній в усіх,тому що це нормальний процес самозбереження тіла,організму і так далі. Але мені страшніше жити під окупацією росіян. Тобто я не зможу жити в Україні під окупацією, під гнітом цих тварюк. Тому коли я порівнюю страх поїхати на війну і страх жити під окупацією росіян, я обираю війну. Я думаю більшість українців так само вчиняють.
Серед українських спортсменів війна вплинула на кожного. Наприклад, стрибун у висоту – Андрій Проценко – продовжував тренуватись навіть в окупації.
Я всім показую фотографію Андрія Проценка з Херсона, коли він був в окупації. Коли він знаходив поля, розкладав там, щось схоже на спортивний інвентар, який насправді не був інвентарем. І всі просто шоковані. Одна справа, коли ти це чуєш, інша справа, коли тобі показують відео чи фото. І люди це сприймають сильно по-іншому.
Тому я прошу всіх показувати, який це має вигляд. Прошу постійно казати про те, що росія – це держава терорист, росія – це держава-спонсор тероризму. Ми тут нічого не збрешемо. І не злукавимо жодним чином. Достатньо просто казати правду.
І ось зараз, коли наші спортсмени борються за перемоги на чемпіонаті світу, росія продовжує ракетний терор мирних українських міст: Дніпро, Вінниця, Миколаїв. Щодня нове місто. Як атлети переживають це і справляються з емоціями?
Я можу тільки уявити емоції Ярослави Магучіх, Михайла Кохана або Ані Рижикової, коли вони прокинулись і побачили ракетні обстріли рідного Дніпра. А у них ось зараз старт. Тому, налаштовуватись складно. З іншого боку – ми в принципі живемо в ритмі війни уже 5-ий місяць
Якщо чесно, то мені на фронті, під артилерійським обстрілом комфортніше себе почувати, ніж тут, читаючи новини. Через те, що там ти можеш щось контролювати, ти можеш заховатись, ти знаєш, що це мине через декілька хвилин, і ти зможеш покинути зону цю, або переміститись і працювати далі. Ще ти можеш відповісти, завдати удар. А тут ти безпомічний. Доводиться лише надіятись на збройні сили України, тому людям, які живуть за кордоном набагато важче емоційно, мені здається, ніж тим, хто знаходиться в Україні
Після чемпіонату світу, які плани? Знову на передову?
Так, у мене дуже простий розклад. Я літо до чемпіонату світу – воюю. Зараз я тут. Повертаюсь до Києва – їду воювати, і потім їду на чемпіонат Європи в Мюнхен, якщо все буде добре. І потім після Мюнхену – знову повертаюсь на лінію фронту. В мене дуже простий розклад: змагання між війною. Єдине, що міняються зони, де ми ведемо бої. Я сьогодні зв’язувався з хлопцями – зі своєї роти, то вони сказали, що продвинулись на декілька сіл вперед. Тому коли я приїду, вони вже звільнять трохи території. Мені доведеться звикати до нового рельєфу, до нової місцевості. Я планую воювати і приїжджати на змагання.
Це такий приклад, поєднання спорту та війни. Зараз багато говорять, чи спорт на часі в таких обставинах. З ваших слів, зрозуміло, що спорт актуальний, і навіть повномасштабна війна його не зупиняє.
24 лютого, коли почалася війна, у нас на 10-ту ранку був призначений виконком федерації легкої атлетики України. Ми он-лайн зідзвонились зі членами виконкому, та вирішили, що нікуди не пускаємо своїх спортсменів, на жодні міжнародні змагання, в нас закрите небо. Все. Ми тут в Україні. Потім я за два дні трохи прийшов до тями, і ми знову вийшли на зв’язок з членами виконкому і вирішили, якщо у нас є шанс, щоб наші спортсмени змогли підняти прапор, щоб наші спортсмени могли дати інтерв’ю, розповісти що відбувається на території України, то ми маємо прикласти зусилля, щоб вивести їх з України. І так і відбулось
Валерія Шоломіцька за 6 чи 10 днів після вторгнення – уже була 4-та на чемпіонаті світу зі спортивної ходьби. До неї була прикута увага. Михайло Кохан – я вмовляв нацгвардію, будь ласка, не повертайте його на територію України, він з молотом зробить набагато більше корисного, ніж в Україні на блокпосту з автоматом. І Кохан їде до Португалії та виграє чемпіонат Європи. Далі, наша маленька делегація їде на чемпіонат світу з легкої атлетики в приміщенні в Бірмінгем. Там Ярослава Магучіх та Марина Бех-Романчук виграють медалі. Ярослава стає чемпіонкою світу. Вони підіймають прапор, дають інтерв’ю. Це було дійсно правильне рішення, і плюс вони в безпеці.
Що скажете тут про атмосферу? Я, особисто на собі відчуваю, багато уваги від американців і людей з інших країн, всі коли чують чи бачать, що ти з України, то або обіймають, або підтримують, або запитують, чи мої рідні в безпеці. Звичайно, є й такі, що дивуються, мовляв, а хіба війна у вас ще не завершилась? Що особисто ви відчуваєте? Який прийом отримала команда тут?
Звичайно, українці зараз нація №1 у світі. Я про це завжди кажу. Цю приємну ношу ми отримали, через неприємні обставини, через війну. І українці – це супергерої. Зараз всі бачать, що малесенька географічно Україна тримає удар, як Давид з Голіафом проти російськкої федерації. Робить це успішно. І ми, без всіляких сумнівів, переможемо у цій війні. Питання, якою ціною і коли. Тому нас звичайно зустрічають усі “вау”. І я атлетам казав на загальних зборах, що до нас буде прикуто скільки уваги, що “ми не можемо дати в штангу”, маємо себе відповідно поводити. Звісно, в нас немає цензури, ми в інтерв’ю можемо казати все, що ми думаємо, тому що ми кажемо правду. І я кажу атлетам, якщо ви кажете правду, то точно не помилетесь і все буде окей.
Я особисто був вражений, скільки я не користувався таксі, тут Юджині, всі таксисти робили селфі, коли дізнавались, що я з України, це не складно, тому що я постійно “обвішаний” нашою символікою. Уваги надзвичайно багато. З одного боку я вражений, з другого – я цього очікував, був до цього готовий. Тому я налаштовував наших спортсменів, що вони мають нести відповідальність українського громадянина з високо піднятою головою, тому що ми нація супергероїв.
Джерело: uspa.com.ua
